Все буде добре тату

Колись була птиця Жайворонок царем, а царицею — Миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:
— Нехай мені буде!

— Нехай мені! — каже Жайворонок.

Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім Миша каже:

— Ну, я лучче перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зернину в зуби та в нору й побігла. Тут цар-Жайворонок збирає всіх птиць, щоб завоювати царицю-Мишу, а цариця скликає всіх звірів, — і почали війну. Як вийшли в ліс, — то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; або птиця як візьме літаючи бити звірів... Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась — аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерево і за одну ніч повідкушувала птиці пір'я коло крил.
На другий день, тільки-но розвиднілось, цариця кричить:

— Ану, вставайте воюватися!

Птиця, що підійметься, то й упаде на землю, — так звір і розірве. І цариця повоювала царя.

А один Орел бачить, що лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець. Побачив, що він сидить на дереві, — як націлиться на нього. А той Орел так просить його:
— Не бий мене, голубчику, я тобі у великій пригоді стану!

Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:

— Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!

Стрілець ще наміривсь утретє; Орел знов його почав просити:
— Ей, голубчику-братику! Не бий мене, та візьми до себе — я тобі у великій пригоді стану.

Стрілець повірив йому: поліз та зняв з дерева, та й несе його додому. А він йому каже:

— Принеси мене до своєї хати та годуй мене м'ясом доти, поки в мене крила повідростають.
А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Він її за рік із'їв та й каже тому чоловікові:

— Пусти мене, я політаю: побачу, чи вже відросли крила.

Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав, та й прилетів опівдні до того чоловіка, каже йому:
— Ще в мене мала сила, заріж іще одну ялівку!

Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із'їв за рік. Там знову, — як полетів... Пролітав мало не цілий день, — увечері знову прилітає та й каже йому:
— Заріж іще й бугая!

Той чоловік думає: «Що тут робити, — чи зарізати, чи ні?» А потім каже:

— Більше пропало — нехай і це пропадає!

Узяв та й зарізав йому бугая. Він як з'їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, — то літав так високо — аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже йому:
— Ну, спасибі тобі, чоловіче; вигодував мене, тепер сідай на мене.

— Що з того буде? — питається чоловік.

— Сідай! — каже йому.

Цей і сів.

Орел його поніс аж у хмару, а потім і пустив його додолу. Той чоловік летить додолу, — коли це Орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:
— А що, як тобі здавалось? А він йому каже:

— Так, наче я вже неживий був. Тоді Орел йому каже:

— Отак саме мені було, як ти на мене націлявся. Потім каже:

— Сідай знов.

Тому чоловікові й не хотілось сідати на нього, — ну, нема що робити, — таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а звідтіль як скинув його з себе, — та підхопив його так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:
— А що, як тобі здавалось?

— Так, наче вже кістки мої розсипались, — відповідає чоловік.

Тоді Орел йому каже:

— Так само й мені було, як ти вдруге націлявсь. Ну, ще сідай.

Той сів. А він як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло землі, та тоді питається його:
— Як тобі здавалось, коли ти летів на землю?

— Так, наче мене зовсім не було вже на світі, — відповідає той.

Тоді Орел йому каже:

— Отак само мені було, як ти втретє націлявсь. — А потім каже: — Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене, та будемо летіти до моєї господи.
Ото летять та й летять. Прилітають до його дядька. А він йому каже:

— Іди ж у хату, та як будуть питатися тебе, чи не бачив нашого небожа, то ти скажеш: як дасте яйце-райце, то й на очі

приведу.

Він приходить у хату, коли це йому кажуть:

— Чи по волі, чи по неволі?

— Добрий козак усе по волі ходить, — відповідає їм.

Вони його питаються:

— Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже третє літо, як пішов на війну, — та ні чутки ні звістки.
А він їм каже:

— Як дасте яйце-райце, то я на очі приведу. Вони йому кажуть:

— Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.

Тоді він виходить із хати та й каже Орлові:

— Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.

— Летімо далі! — каже йому Орел.

Летять та й летять, та й прилітають до його брата, і тут те саме говорив, що в його дядька, — таки не дали яйця-райця. Прилітають до його батька, а Орел йому каже:
— Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш,що бачив і на очі приведу.

Увіходить він у хату, а вони йому кажуть:

— Чи по волі, чи по неволі?

— Добрий козак усе по волі ходить, — відповідає їм.
Вони його стали питатися:

— Чи не бачив нашого сина? Бо вже як немає — четверте літо: десь пішов на війну та, мабуть, убили його там.

А він їм каже:

— Я бачив, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу. Батько Орлів каже йому:
— Нащо ж воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.

— Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!

— Піди ж приводь, — зараз тобі дамо!

Він уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому дали яйце-райце і сказали:
— Тільки не розбивай ніде по дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його і розіб'єш.

Він іде та й іде, та так схотілось пити йому... Коли це знайшов криничку. Тільки-но став пити воду, та якось об цебрину й розбив яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом; то що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться... Кричить бідолага: нічого сам не зробить! Коли це іде до нього Змія та й каже йому:
— Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей ізжену в те яйце-райце?

— А що тобі дати? — питається він. Вона йому каже:

— Даси те, що без тебе стало дома? А він каже:

— Дам!
От вона йому гарненько загнала той скот у яйце, заліпила славно яйце й дала йому в руки.

Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:

— Це ж я тебе, сину, віддав Змії!
Нема що робити, — журбою не поможеш! Якось треба жити. Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот, — забагатів.

Живуть вони, аж поки син підріс. От він і каже:

— Це ви мене, тату, віддали Змії. Ну, дарма, якось буде!
От він зараз і пішов до Змії.

Приходить до неї, а вона йому каже:

— Зроби мені троє діл, та й підеш собі додому; а як не зробиш, то я тебе з'їм!

А коло її хати був великий луг — скільки оком зглянути! Так вона йому каже:
— Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував і щоб там зорав і пшениці насіяв, вижав її, в скирти все буде добре тату поклав і щоб таки в ту ніч з

тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі була зміїна дочка замурована. Він приходить сюди та й плаче. А та дочка його питається:

— Чого ти плачеш?

— Як же мені не плакати, — каже він, — коли Змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч.
Вона його питається:

— А що ж там?

Він їй і розказав. Вона й каже:

— Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.

— Добре!— каже він.

Вона йому каже:
— Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав, та понесеш їй паляницю.

От пішла до того лугу та як свисне: той луг тріщить, лущить, — на тім місці ореться, пшениця сіється... — і до світанку спекла паляницю, дала йому: він приніс до Змії в хату і положив на столі.
Вона прокидається, — вийшла в двір та й дивиться на той луг, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому каже:

— Ну, впоравсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив!

Та зараз йому й загадала:

— Щоб ти оту гору розкопав і щоб тудою Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!

Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка його питається:
— Чого ти плачеш?

Він їй розказав те все, що йому Змія загадала. Так вона йому каже:

— Лягай спати тут, я це все пороблю.

А сама як свисне: так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються... Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивиться, що все так зроблено, як вона йому загадала.
Тоді загадує йому втретє:

— Щоб ти цю ніч уловив золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату.

Він знов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка питається його:

— Що загадала?

— Загадала піймати золотого зайця, — відповідає він.
Тоді вона каже:

— Оце вже не жарти: хто його знає, як його і вловити! Одначе ходім до тієї скелі.

Вона каже йому:

— Ти стань над норою, будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори — бери його: то золотий заєць!
Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:

— А що, нічого не вилазило?

— Ба ні, лізла гадюка, а я побоявся ЇЇ, щоб не вкусила, та й пустив,— відповідає він.
А вона йому каже:

— А щоб тебе: ото самий заєць! Ну, гляди ж, — я ще піду; та як буде хто виходити й буде казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його!

Полізла та й жене. Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка.
— Чого ти, шину, тут шукаєш?

— Золотого зайця, — відповідає він. Вона йому каже:

— Де тут він ужавшя, тут його нема!

Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівка та й питається його:
— А що немає зайця? І ніщо не виходило?

Він каже:

— Ба ні, виходила баба стара та спиталась мене, чого я тут

шукаю, а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його нема; то я й пустив.
Тоді вона каже:

— Чом ти не тримав: ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці, — тільки не віддавай їй у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.
От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем, він узяв, приніс того зайця, положив його на стільці та й каже їй:

— Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.

— Добре — йди! — каже вона.

Він пішов.

А Змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за ним. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це Змія зметикувала, що то не заєць був, а її дочка, — давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними; коли вони чують — аж стугонить земля... Тоді вона каже:
— Оце вже за нами біжить! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом та будеш стерегти мене; та як буде питатися тебе, чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюдою, то ти скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.

Коли це Змій летить та й питається того діда:

— Чи не бачив тут — не йшли сюдою парубок з дівкою?

— Ба, йшли, — відповідає дід. Той питається:

— Давно ж вони йшли?

— Тоді, як оця пшениця сіялась, — відповідає дід. Змій каже:
— Цю пшеницю вже пора косити, а їх учора не стало. — Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати.

Прилітає Змій додому. Змія його питається:

— А що не догнав? І нікого не зустрічав по дорозі?
А він каже:

— Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питавсь, чи не бачив — тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже: ішли тоді, як оця пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, — так я й вернувсь.
Тоді Змія йому каже:

— Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі!

Біжи вдруге за ними, та щоб доконче розірвав!

Летить Змій. Коли ті чують, що летить він ізнов — аж земля реве, — так вона каже:
— Ей, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти — ченцем; та як буде він тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: бачив тоді, як оцей монастир будували.

Коли це летить Змій та й питає цього ченця:
— Чи не бачив — не йшли тут парубок і дівка?

А він каже:

— Я бачив тоді, як оцей монастир роблено. А Змій каже йому:

— їх учора не стало, а монастир уже годів сто, як його роблено.

Сказав це та й вернувся назад.

Приходить додому та й розказує Змії:

— Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.
Тоді вона йому каже:

— Чому ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив: то ж вони! Тепер я сама побіжу: ти ні до чого.

Побігла. Ото так біжить... Коли ті чують — аж земля реве і аж гаряча стала. Дівчина тоді каже йому:
— Ей, отепер ми пропали: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.

Прибігає Змія та й каже до тієї річки:

— А що, втекли?

Перекинулась зараз щукою, — давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пір'ям гострим до неї, то вона не візьме його. Гонилась, гонилась, — так-таки не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пилами, /іа, напилась багато та й лопнула.
Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою:

— Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди — усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі в кого-небудь.
Ото він прийшов у хату, з усіма привітався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Та ж вони подумають щось погане про мене». Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував, так і забув за ту дівку.
Ото побув півроку та задумав женитися. Йому нарадили одну Пірну дівку, щоб він її брав; а він за цю й забув, що його врятувала від змії, з іншою заручився.

От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівку, що він з нею втікав, — хоч її й ніхто не знав, що вона за дівка. Стали бгати шишки; та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, — вони стали живі! Голубка тату й почала говорити до Голуба:
— А ти забув, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс?

— Забув, забув! — відповідає Голуб.

Потім знов вона каже:

— А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти промили на байдаки?
— Забув, забув! — відповідає Голуб.

Потім знов Голубка каже:

— А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти за мене й забув?

Л Голуб каже:

— Забув, забув!

Тоді парубок і згадав за ту дівку, — за цю-таки саму, що голуби робила, — та ту покинув, а з цією оженивсь. І тепер так живе добре.


Источник: http://www.ukrlit.net/lib/kazki/9ft0p.html


Поделись с друзьями



Рекомендуем посмотреть ещё:


Закрыть ... [X]

Маруся Григорій Квітка-Основ'яненко, читати повністю - Тату на животе после

Все буде добре тату Все буде добре тату Все буде добре тату Все буде добре тату Все буде добре тату Все буде добре тату Все буде добре тату Все буде добре тату

ШОКИРУЮЩИЕ НОВОСТИ